Chervonograd Yacht Club Червоноградський Яхт Клуб

 

КОЗАЦЬКЕ - ГАМАЛІЄВСЬКЕ/МОРСЬКІЙ СЛАВІ УКРАЇНИ — 510 РОКІВ?




Locations of Site Visitors


ХАРАКТЕРНИК Кліп розповідає про славетне минуле наших пращурів - козаків. Музика - гурт Реанімація, пісня Характерник --- Video of the glorious past of the Ukrainian ancestors - Cossacks. Music - Group "Revivescence", song "Harakternyk"___________________________________________________________________________________________________ МОРСЬКІЙ СЛАВІ УКРАЇНИ — 510 РОКІВ? Автор: Володимир КРАВЦЕВИЧ-РОЖНЕЦЬКИЙ Козацькі чайки атакують турецький військовий корабель


Фрегат Українського Чорноморського флоту «Павло Скоропадський», на якому Президент Леонід Кучма підписав указ про святкування Дня Військово-Морських сил України 17 серпня 1996 року Фрегат Українського Чорноморського флоту «Павло Скоропадський», на якому Президент Леонід Кучма підписав указ про святкування Дня Військово-Морських сил України 17 серпня 1996 року 510 років тому, у квітні 1492 року, запорізькі козаки здобули першу зафіксовану в історичних документах перемогу над турецьким військово-морським судном у Чорному морі, звільнивши українців, проданих у рабство. Традиційно перша військово-морська перемога вважається днем народження флоту. Козацькі чайки на Чорному морі У квітні 1492 року запорізькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги. Інформація про першу перемогу запорожців прийшла манівцями, через скаргу з боку потерпілої сторони — татарського хана Менглі-Гірея, що правив Кримом із 1466-го по 1515 рік, — великому князю Литовсько-Руського (Українського) князівства Олександру, молодшому сину покійного польського короля Яна-Казимира. Сам лист хана поки що не знайдено, однак для того, щоб факт бою під Тягинею було історично встановлено, достатньо знайденої відповіді великого князя Олександра на ханську скаргу. У США свято військово-морського флоту — день, коли 1775 року флотилія Поля Джонса здобула першу перемогу над флотом короля Великобританії під час війни за незалежність. Кожен американський школяр у США знає про це і пишається Полем Джонсом як героєм-моряком та засновником американського військово-морського флоту. Росія 1996 року дуже широко, на державному рівні відзначала 300 років російського флоту, випустивши тритомник «Три века российского флота». А в нас, в Україні, святкування 500-річчя Українського військово-морського флоту так і не відбулося, хоча українські моряки про цю дату знали. Тоді в цьому питанні домінував інший підхід: вважалося, що в Україні в той час узагалі ніякого флоту не могло бути, оскільки не було української державності. Військово-морські історики не вважали козацькі чайки бойовими суднами, козаків у них — морською піхотою, а Запорізьку Січ — державним утворенням. Тоді, 1992 року, критики версії про багатовікову історію українського флоту базувалися — та й тепер базуються — на класичному визначенні флоту як «збірному найменуванні кораблів, суден та інших плавзасобів за їхнім призначенням: військово-морський, транспортний, промисловий, річковий; за енергетичною побудовою і технічним оснащенням — гребний, вітрильний, паровий, атомний тощо». Вони наголошують на тому, що флот — це сукупність суден різних видів і типів, а не лише одного. Забуваючи при цьому, що у військово-морській термінології існує термін «москітний флот», який широко побутував у ХIII—ХV століттях і який відродився під час Першої та Другої світових війн. Москітний флот Християнської козацької республіки Великі українські історики Драгоманов і Крип’якевич називали Запорізьку Січ Християнською козацькою республікою, оскільки це було державне автономне утворення у складі Речі Посполитої, що офіційно визнавалося державними документами останньої. Січ приймала іноземних послів, укладала міжнародні договори, мала власний уряд, армію і флот, користувалася певними правами і привілеями. Таким чином, козацький запорізький флот можна кваліфікувати як флот автономної Укра-їнської держави у складі Речі Посполитої. Справді, флот Січі не мав великого розмаїття плавзасобів, як це було у європейських морських країн і в Оттоманської Порти. Тип бойового судна запорожцям підказали умови, в яких вони вели морські та річкові бойові дії. І, з огляду на бойові функції, виконувані екіпажами запорізьких чайок, навряд чи вони відрізнялися від аналогічних функцій сучасних морських піхотинців. Це не голослівне твердження, а результат аналізу бойових дій запорізької морської піхоти і москітного флоту, які протягом 150 років бойових дій проти Оттоманської Порти домоглися того, що Чорне море стали називати Козацьким морем, а в морські походи ходило до 300 чайок з екіпажами до 20 000 чоловік. Запорожці однаково добре билися в пішому строю на суші і на воді, мали підводних бойових плавців, виконували десантні операції. «Москітний флот — збірне найменування великої кількості малих бойових суден — носіїв торпед, зброї. На початку XX століття в теорії військово-морського мистецтва ряду країн вважалося, що москітний флот у прибережному районі здатен протистояти броненосному флоту, позбавити його панування на морі. Згодом практика спростувала цю теорію», — так визначає цей термін «Військово-морський словник», виданий 1990 року. Під це сучасне визначення цілком підпадає військово-морський флот Запорізької Січі. Він не мав великих суден, але мав різнотипні малі судна: «морські чайки», «річкові чайки», «дубки», «одноденки», транспортні чайки, на яких перевозили навіть худобу: на прохання Катерини II, запорожці перевезли в Україну всю Ногайську орду. Морські чайки мали малу артилерію, яку використовували при штурмі фортець, у тому числі Ізмаїла, Березані й Тамані. Москітний флот був лише на Січі. Реєстрові кінні козацькі полки плавзасобів не мали. Флот вирішував тактичні і стратегічні завдання, здійснював походи в Малу Азію, до Криту та Єгипту, був у Грецькому архіпелазі і неодноразово загрожував Константинополю. На рахунку козацьких адміралів Сагайдачного і Головатого такі морські перемоги, яким могли б позаздрити європейські «морські вовки». Почавши з перемоги під Тягинею, Чорноморська військова флотилія закінчила перемогою під Березанню, завдяки якій упала фортеця Очаків, і взяттям фортеці на острові Сулин, що забезпечило падіння Ізмаїла. Потім, ранньої осені 1792 року, спільно з Чорноморським козацьким військом флотилія почала базуватися на Тамані. Три століття, тобто саме стільки, скільки було російському флоту 1996 року, москітний флот Запорізької Січі служив своєму народові, хоробрістю і військовим професіоналізмом стверджуючи, що перемога 1492 року не була випадковою, а провістила на Чорному морі й у Малій Азії про народження нового морського фаворита. Триста літ походів і боїв У першу сотню років, із 1492-го по 1592 р., запорожці відпрацьовували морську тактику ведення бою і досягли певного успіху, бо 1500 року турецький султан наказав перекрити ланцюгами гирло Дніпра, щоб не пустити запорізькі чайки в Чорне море. Але вже 1545 року козаки висадили морський десант у фортеці Очаків і добряче поскубли противника, знищивши ланцюгову загорожу. 1587 року запорізький десант узяв місто Козлов на кримському узбережжі, розгромив там работоргівців і визволив 2000 українських, польських і російських людей, викрадених у рабство. Друге століття запорізький флот розпочав із морського десанту на фортецю Килію 1602 року, а через чотири роки повторив його, планомірно знищуючи систему татарської та турецької работоргівлі. Потім під адміральством гетьмана Петра Сагайдачного було проведено ряд випереджаючих стратегічних ударів по центрах работоргівлі, метою яких було змусити кримського хана припинити набіги на Україну і зайнятися обороною власних міст і узбережжя. У ході цієї операції було знищено опорні пункти ханської та султанської работоргівлі на узбережжі Болгарії, в Анатолії, Криму. 1614 року запорожці, висадивши морський десант у Варні, знищили передмостові укріплення і визволили 6 100 рабів. Перепало й султанській столиці. 1615 року Петро Сагайдачний провів блискучу операцію на узбережжі Криму й Анатолії, завершивши її ударом по столиці з таким успіхом, що в гаремі султана (так повідомляли європейські посли) у багатьох дружин почалися передчасні пологи. Султан був розлютований і оголосив козацького адмірала своїм особистим ворогом. Потужний флот пішов до гирла Дніпра навздогін Сагайдачному. Але запорізький адмірал повернув до татарського центру работоргівлі — міста і морської фортеці Кафа. Вночі запорожці тихо висадилися на берег, удень пройшли до Кафи, а наступної ночі підвезли до фортечних стін солому. Під виглядом купецького каравану козаки Сагайдачного ввійшли у фортецю. Настала наступна ніч: під стінами спалахнули вогнища, яничари кинулися захищати стіни, а запорожці вдарили по них із тилу. До ранку невільничий ринок Кафи перестав існувати. Бранці, отримавши зброю, вдарили по пристані. Ополудні з гавані у бік турецької столиці втекла лише одна фелука. За різними джерелами, у Кафі загинуло від 5 000 до 10 000 яничар, хоча, мабуть, це число було завищене. Так чи інакше, Кафа надовго вийшла із системи турецької торгівлі людьми. Гнів султана був безмежним. Капудан-паша пішов проти козацького адмірала до Очакова — але Сагайдачний вдарив по Синопу, центру работоргівлі на Анатолійському узбережжі. Він узяв фортецю, зруйнував стіни, спалив місто, посадив на турецькі галери визволених рабів і пішов додому. Султан погрожував Речі Посполитій війною, а 1619 року нав’язав польському королю договір, першим пунктом якого було знищення Запорізького флоту і видача султанові адмірала Петра Сагайдачного. Та польський король, до його честі, на такі умови не пристав. У березні наступного, 1620 року козацькі чайки вдарили по Кінбурну, спалили одну галеру, захопили іншу, визволили бранців і на захопленій галері транспортували їх на Січ. Це було останньої краплею, що переповнила чашу терпіння султана. Навесні 1621 року Осман II пішов на українців і поляків із військом у 100 000 мушкетів та шабель. У Молдавії до нього приєднався кримський хан із 60 000 вершників. У польського короля тоді було всього 30 000 війська, і він попросив допомоги в гетьмана Петра. Сагайдачний привів із собою 40 000 запорожців. Попри чисельну перевагу під Хотином, султану не вдалося здобути перемогу. Війна завершилася миром 28 вересня 1621 року. Запорожці врятували Річ Посполиту. Під час Національно-визвольної війни Хмельницький уклав із султаном та ханом союзний договір, і запорізький флот у Чорне море не виходив. Останніми були походи Івана Мазепи і полковника Палія на Кизикермен і Крим та запорізького полковника Якова Лизогуба під Азов на допомогу військам Петра I. На морі запорожці зазнали поразки під командою кошового Чалого, отаман загинув. Третє століття Запорізького флоту почалося 1737 року, коли відроджений флот взяв участь у штурмі турецької фортеці Очаків. Потім, 1771 року, запорожці брали участь в операціях царських військ на Дунаї, де загинув полковник Сидловський. Катерина II нагородила флотилію почесним прапором. Яскравими бойовими подвигами запорізький флот прославився під час Лиманської операції проти турків 18 червня 1788 року, після якої помер від ран кошовий Чорноморського війська вірних козаків Сидір Білий. 7 листопада того ж року козацький флот під командою Антона Головатого взяв фортецю на острові Березань. Через два роки Чорноморська флотилія Головатого оволоділа фортецею на острові Сулин, звідки штурмувала Ізмаїл, який і було взято 11 грудня 1790 року. Нарешті, 21 травня 1792 року генерал-аншеф Каховський повідомив начальнику Лиманської флотилії віце-адміралу Мордвинову про те, що Чорноморська козацька флотилія переводиться на Тамань. Так завершився бойовий шлях Запорізького москітного флоту, що тривав три століття. Навряд чи в той час ці хоробрі, розумні й освічені козацькі морські вовки замислювалися над «військово-морською доктриною флоту Запорізької Січі». Такі мудрування здалися б їм сміховинними, хоча на практиці їхній підхід до вирішення стратегічних і тактичних завдань безпосередньо стосувався військово-морської доктрини держави. Однак про це згодом. Минуло 125 років, перш ніж національний військово-морський прапор України було піднято над бойовим кораблем на Чорному морі. Український прапор над Чорноморським флотом Вперше український військово-морський прапор було піднято над лінійним кораблем «Воля» 24 грудня 1917 року за наказом №5 по Морському відомству Центральної Ради. Це знаменувало собою відродження українського флоту. Більшовики в Петрограді були дуже стурбовані. Українська незалежність і зміцнення боєздатності Чорноморського флоту, яким командував призначений Миколою II Олександр Васильович Колчак, — аж ніяк не входили в їхні плани з розвалу російської армії та флоту на гроші німецького генштабу. Слід було вживати термінових заходів. І ось, перед самісіньким переворотом, на початку жовтня 1917 року до Якова Свердлова запросили Юрія Гавена, члена РСДРП(б) з 1902 року, професійного розвідника і провокатора, що працював до цього в Латвії. Свердлов проінструктував Гавена і на прощання сказав: «Взяття влади пролетаріатом — питання кількох днів. У всіх великих центрах пролетарські сили вже досить дозріли. На півдні ж, особливо в Криму, справи здаються кепськими. Там спостерігається повне засилля націонал-угодовців. А це особливо сумно, якщо взяти до уваги значення Севастополя як військового порту. Ваше завдання — перетворити Севастополь на революційний базис Чорноморського узбережжя. Севастополь має стати Кронштадтом Півдня». Отже, ціль було окреслено, але Гавен і його група наштовхнулися на перешкоду, про яку Яків Свердлов навіть не здогадувався, — на українському півдні досить сильний вплив у той час мала Центральна Рада. Її функціонери, чудово розуміючи значення військового і торгового флотів для України, організували Морське міністерство. Почалося протистояння Українського Морського відомства та більшовиків. Взимку 1918 року каральна експедиція під командуванням Антонова-Овсієнка вторглася в межі України, і Рада на певний час втратила контроль над Чорноморським флотом. Четвертим універсалом було проголошено УНР, почалися переговори з німецьким командуванням. Щоб прогнати Антонова-Овсієнка, українські дипломати попросили військову допомогу, оскільки своїх збройних сил Українська держава не мала. Делегат від Ради на переговорах у Брест-Литовську Микола Любинський підписав звернення Центральної Ради до німецького народу з проханням військової допомоги, в якому було сказано: «У тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо помочі. Ми глибоко переконані в тім, що люблячий спокій і порядок німецький народ не зостанеться байдужим, коли він дізнається про нашу нужду. Німецьке військо, що стоїть збоку нашого північного ворога, має силу, щоб нам допомогти і своїм втручанням охоронити наші північні межі від дальшого вдирання ворога...» Це було офіційне звернення для німецького рейхстагу й імператора, а неофіційно Любинський і Голубович просили «Синю» та «Сіру» дивізії, що складалися з українців-військовополонених. Цих двох дивізій Центральній Раді вистачило б, аби позбутися військ Антонова-Овсієнка. 8 (21) лютого німецьке командування послало свої війська в УНР, а військовий міністр УНР Олександр Жуковський того ж дня віддав наказ про наступ українських частин. Таким чином, попереду німецьких частин рухалися українські, розчищаючи їм дорогу. У ході успішного наступу 2 березня 1918 року українські частини ввійшли у Київ, а вже 13 березня був наказ Морського відомства №8, відповідно до якого, всі судна українського військового й торгового флотів повністю переходили під його підпорядкування і мали підняти прапор Української Народної Республіки. Прапор гарантував українським суднам безпеку плавання з боку німецьких та турецьких військових суден. Першими підняли прапори судна в Одеському порту. Для суден, які стояли в Севастополі, це було складніше, оскільки Крим не входив до складу УНР. Ще на переговорах у Брест-Литовську генерал Гофман переконував Липинського включити Крим у сферу УНР, знаючи наперед, що голова Центральної Ради Михайло Грушевський на це не піде. Він вважав, що більшовики довго не втримаються і в Російській республіці знову буде встановлено законну демократичну владу. А сваритися з демократичним російським урядом через Крим Грушевський не хотів. Таким чином, військові кораблі і торгові судна, що перебували в Севастополі, не ввійшли до компетенції Морського відомства УНР і стояли біля пірсу під червоними прапорами, а сформовані більшовиками морські загони готувалися захищати Крим та Севастополь від німецьких військ, які наступали узбережжям Чорного моря. Ленін не хотів, щоб кораблі і судна, які стояли в Севастополі, потрапили до рук німецького командування, і квапив Морське відомство радянської Росії з вирішенням питання про переведення флоту в Новоросійськ. Центральна Рада також не хотіла віддавати Севастополь і флот більшовикам. Прем’єр-міністр Голубович та військовий міністр Жуковський, потай від німців, на свій страх і ризик послали телеграму в Харків, командиру запорізького корпусу отаману Натієву. У ній був наказ сформувати ударну групу військ і негайно кинути її на Крим, визволивши Севастополь до приходу німців. Контр-адмірал Саблін, який у той час командував Чорноморським флотом у Севастополі, знав про це. Коли командирові Кримської групи військ УНР полковнику Петрові Болбочану залишалося зробити останній ривок від Сімферополя та Бахчисарая до Севастополя, Саблін зібрав командирів на броненосці «Георгий Победоносец» і прояснив ситуацію. Але тоді, в останніх числах квітня 1918 року, флот був неоднорідним. Більшовики мали достатній вплив, щоб розколоти командування флоту. 27 квітня матроські загони почали вантажитися на транспорти. У ніч із 28 на 29 квітня есмінці під червоними прапорами пішли в Новоросійськ. Решта кораблів і суден за наказом Сабліна підняли українські прапори, про що Саблін телеграфував у Київ Центральній Раді. Однак там уже прийшов до влади гетьман Скоропадський. Військового міністра Жуковського німці заарештували у справі про викрадення банкіра Доброго, у тій же справі затримали і прем’єра Голубовича. Болбочана в Криму затримали німці, делегація до нього, послана Сабліним, також потрапила до їхніх рук. З великими труднощами групі Болбочана вдалося уникнути роззброєння і залишити Крим. Простоявши шість годин під військово-морським прапором УНР, флот прорвався в Новоросійськ, але не весь: велика частина його залишилася в Севастополі під українськими прапорами. Решта — відомо: за наказом Леніна, частину флоту було затоплено 18 червня 1918 року, частина під українськими прапорами і під командуванням капітана I рангу Тихменьова повернулася до Севастополя, де була роззброєна. Російські сучасні історики і частина українських вважають підіймання прапора УНР 29 квітня лише незначним епізодом в історії Чорноморського флоту. Вони категорично проти оголошення 29 квітня днем відродження українського військово-морського флоту, зазначаючи, що після захоплення Севастополя німцями історія українського флоту закінчилася. Однак це не зовсім так, точніше — зовсім не так. В Одесі, Миколаєві та Херсоні залишилися стояти судна під прапорами Української держави, що перебували в підпорядкуванні гетьмана всія України Павла Скоропадського. У Севастополі посаду українського капітана порту обіймав капітан I рангу князь Лівен, командувачем Чорноморського флоту було призначено віце-адмірала Покровського. Було встановлено військово-морський прапор Української держави і військово-морську форму для українського флоту. Та головним свідченням життя українського флоту був вихід у море військових кораблів для виконання дуже важливого і невідкладного бойового завдання, від якого залежав добробут Української держави. У цьому випадку збіглися інтереси імператора Вільгельма II Гогенцоллерна та гетьмана всія України Павла Петровича Скоропадського. Одному знадобився український каботажний флот для військових і торгових перевезень на Чорному морі, другий завдяки цьому поповнював виснажену Радою скарбницю держави. Промова кайзера в ландтазі Аахена 19 травня 1918 року ад’ютант поклав на робочий стіл Павла Скоропадського радіоперехоплення промови кайзера Вільгельма II на урочистому засіданні ландтагу в місті Аахен. Щодо подій на сході Вільгельм II сказав: «У Севастополі ми взяли багатющу здобич — сильний торговий флот. Це дає нам можливість відновити сполучення по Чорному морю». Гетьман уловив суть: кайзеру були вкрай потрібні українські торгові судна для перевезень на Чорному морі, і флот Української держави був саме доречним. Однак Вільгельм II покривив душею перед членами ландтагу в Аахені — німці торгового флоту поки що не захопили. Гетьман розумів, що найближчим часом посол Мумм або генерал-лейтенант Гренер, а може, й сам командувач німецької армії в Україні фельдмаршал Ейхгорн, звернуться до нього з цього питання. Він наказав послати в Одесу телеграму адміралу Покровському і того ж дня отримав відповідь: без тралення фарватерів основних комунікацій плавання торгових суден по морю небезпечне. Необхідно очистити основні морські комунікації від мін, поставлених під час світової війни. Гетьман наказав сформувати бригаду тралення і розпочати розмінування основних торгових шляхів на Чорному морі. Контр-адмірал Максимов віддав наказ №192/44 від 18 липня 1918 року по Головному морському штабу про заснування військово-морського прапора Української держави, під яким могли б ходити по морю тральщики. З начальником штабу німецьких військ в Україні генерал-лейтенантом Гренером було узгоджено «Інструкцію українським комендантам портів і визначення їхніх взаємин з українською сухопутною й австро-угорською і німецькою владою в портах». Потім Покровський віддав наказ по флоту за №350 про формування бригади тральщиків під командуванням контр-адмірала Гадда. Таку бригаду швидко було сформовано. Вона складалася з трьох дивізіонів: першим командував лейтенант Опанасенко, другим — лейтенант Кривицький, а третім — старший лейтенант Благовєщенський. До кінця місяця торгові судна вийшли в море. Німці платили по п’ять золотих марок за одну українську гривню, австріяки — по сім золотих марок. Таким чином, гетьман, скориставшись із морських перевезень, до кінця серпня грунтовно поповнив скарбницю держави, а український флот жив, працював на благо держави і приносив дохід. І з липня по грудень 1918 року жодне українське торгове судно не підірвалося на мінах. Мало хто знає, що після відвідин Німеччини на запрошення Вільгельма II гетьман дійшов висновку, що німці програють війну, і почав готувати грунт для союзу з Антантою. 1973 року у Ванкувері вийшла збірка спогадів «Перший листопад 1918 року на Західних землях України», у якій містилася стаття професора Петра Чубатого. На думку П.Чубатого, французький президент і український гетьман через посередників у Яссах домовилися, що коли Скоропадський поверне Клемансо частину російського боргу, Українська держава ввійде до складу Антанти. Гетьман пристав на ці умови, оскільки зібрав на морських перевезеннях певну суму, яка дозволяла здійснити таку операцію. Винниченківський бунт проти Української держави перекреслив цю угоду: Франція не захотіла вести жодних розмов із Винниченком та Петлюрою, а блокада УНР (Директорії) призвела до поразки петлюрівських військ і загибелі діючої армії УНР 1920 року. Численні українські — і не тільки — історики пишуть, що гетьман драпонув зі скарбницею за кордон. Про це зазначив у зверненні до українського народу Петлюра, писали у своїх мемуарах Винниченко, Христюк, Шаповал. Це відверта брехня в дусі того часу, згодом розтиражована. Як документально підтверджує Василь Іванис у книзі «Симон Петлюра — президент України», виданій у Торонто 1952 року, а також український історик Ісидор Нагаєвський у книзі «Історія Української держави двадцятого століття», виданій у Римі 1989 року, кабінет гетьмана передав Директорії три більйони карбованців, валюту і «загосподарований скарб». Все це нагромадила Українська держава за неповних півроку в ході інтенсивних морських перевезень німецьких та австрійських товарів по Чорному морю з безпосередньою допомогою українського військово-морського флоту. Цінність потужного торгового флоту розуміли і Центральна Рада, і Гетьманат. У цьому корінна відмінність їхньої внутрішньої політики від сучасної: з 253 суден українського торгового флоту, що дісталися Україні у спадок від УРСР 1991 року, до 2001 року не залишилося жодного судна на ходу, а 20 000 українських моряків розбрелися по світу в пошуках заробітку. Три вольові рішення Три вольові рішення могли відродити український флот, але тільки одне з них привело до позитивного результату. Перше рішення було після 19 липня 1923 року. Цього дня народний комісар із закордонних справ РРФСР Георгій Чічерін звернувся з листом до Йосипа Сталіна, надіславши копії цього листа членам Колегії НКЗС. Справа, щодо якої слід було терміново прийняти рішення, полягала в тому, що, поставивши свій підпис у документі про приєднання до Лозаннської конвенції, уряд СРСР визнав зазначені в ній обмеження сторонніх військових флотів на Чорному морі стосовно Турецької республіки. Кожен сторонній флот — тобто флоти СРСР, Болгарії та Румунії — не можуть бути сильнішими за флоти Туреччини. І, як писав Сталіну Чічерін, — «нам зовсім не вигідно, щоб на Чорному морі був один великий флот усього Союзу Республік. Нам, навпаки, вигідно, щоб були окремі маленькі флоти союзних республік». А далі комісар закордонних справ повідомляв: «Є юридична можливість, залишаючись на грунті визнаного новою Конституцією об’єднання морських сил Союзу, водночас організаційно розчленувати ці морські сили по окремих союзних республіках». Підкріплюючи своє міркування про те, як оминути Лозаннську конвенцію, Чічерін наводить приклади перебування в складі збройних сил інших держав національних формувань: саксонських у німецьких збройних силах, угорських і австрійських в Австро-Угорщині, австралійських, індійських, новозеландських і канадських у Великобританії. Чічерін пропонував Сталіну негайно «прийняти рішення про розчленування російського, українського і закавказького флотів у межах союзного флоту, підпорядкованого союзній владі. Величину, наприклад, англійського флоту на Чорному морі в такому випадку визначатимуть відповідно до величини російського, або українського, або закавказького флоту, дивлячись на те, який із них найбільший, а не за величиною всіх цих флотів, узятих разом, у формі єдиного злитого союзного (Чорноморського. — Авт.) флоту». Далі, звертаючись до Сталіна, Чічерін просить його дати свої міркування щодо цієї версії вирішення питання, перш ніж подати його на розгляд Політбюро. Сталін показав лист Леніну. Той, із властивою йому експансивністю, «послав хитромудрого Чічеріна до дідька». Він уже був хворий, але в Кремль приїжджав. На вузькому засіданні вирішено було Лозаннську конвенцію проігнорувати, а Чічеріна відкликати. Наступного року Ленін помер, і питання такого рівня вирішував Сталін. Оскільки про Лозаннську конвенцію 24 липня 1923 року, підписану всіма державами, зацікавленими в протоках Босфор і Дарданелли, пізніше не згадувалося, вона так і залишилася на папері, а протоками розпоряджалася Турецька республіка. Не пощастило Україні відродити свій флот бодай під прапором УРСР. Минуло 68 років. У вересні 1991 року було зроблено перший крок до відродження українського флоту: у Севастополі, з ініціативи майора В.Холодюка, капітан-лейтенанта І.Тенюха та М.Гука було засновано Спілку офіцерів України, яка стала ініціатором оперативної групи з відродження Українських військово-морських сил. Ця спілка на чолі з контр-адміралом Борисом Кожиним та капітаном II рангу Анатолієм Даниловим подала клопотання в адміністрацію першого президента відродженої України Леоніда Кравчука. 5 квітня 1992 року президент підписав указ про створення Військово-морських сил незалежної України, а контр-адмірал Борис Кожин став їхнім першим командувачем. Здавалося б, день 5 квітня українські моряки могли святкувати і як день першої перемоги під Тягинею, і як день відродження флоту, що було б справедливо. Але цьому завадило третє вольове рішення. Його було прийнято на початку другої половини серпня 1996 року, коли на борту фрегата «Гетьман Сагайдачний» перебував головнокомандуючий Збройними силами України. Наслідком відвідання фрегата став указ Президента України «Про День Військово-морських сил», у якому сказано: «Враховуючи значення Військово-морських сил, як невід’ємної частини Збройних сил України у захисті незалежності, територіальної цілісності України, постановляю: Установити в Україні свято День Військово-морських сил, яке відзначати щорічно 1 серпня. Президент України Л.Кучма». Воістину парадоксальне вольове рішення, адже, за всього бажання, складно відшукати в історії українського військово-морського флоту якусь значну подію, що відбулася б цього дня. Морські традиції — річ серйозна, на них офіцери і старшини виховують молодих матросів, закликаючи їх не посоромити славу попередніх поколінь захисників морських кордонів нашої країни. То яку ж дату згадуватимуть моряки, відзначаючи 1 серпня своє свято? Який флот потрібен Україні? Коли козацькі адмірали Сагайдачний і Головатий протягом 300 років водили український москітний флот у бойові походи, поняття військово-морської доктрини не існувало, хоча їхні дії у виборі плавзасобів, стратегії й тактики свідчать про те, що вони розробили таку доктрину і блискуче її реалізували. Свого часу міністр оборони А.Кузьмук писав: «Україна — велика морська держава. Майже третину її кордонів омивають Чорне та Азовське моря, які є найкоротшим шляхом у світ». Це аксіома. Щоб забезпечити охорону кордонів, потрібен один склад флоту, а щоб забезпечити дорогу у світ і плавання на просторах Світового океану українського торгового флоту — зовсім інший. Визначає склад флоту військово-морська доктрина, якої поки що в Україні немає. Це підтверджується словами лідера Морської партії, віце-адмірала Володимира Безкоровайного: «Реформуючи свої армії та флоти, уряди країн колишнього СРСР, у тому числі й України, прагнуть виробити зважену позицію, врахувати нові геополітичні реалії й економічні можливості. При кожній зміні міністра оборони реформи стають об’єктом жорсткої критики. Приходить несподіване просвітління: виявляється, знову йшли не туди. Однак реформа Збройних сил — це політична проблема, а не особиста справа міністра оборони! Особливе місце посідає флот, створюючи який, легко помилитися і важко виправити помилку. І вирішувати, який флот будувати, має не командування флоту. Його справа — забезпечувати бойову готовність того, що побудовано». Військово-морська доктрина визначається не політиками на демократичних засадах, а економічними вимогами забезпечення життєздатності і стабільності всередині держави й у складі світової співдружності. З цього й випливають завдання, які держава ставить перед флотом. Які ж ці завдання? Президент Леонід Данилович Кучма цілком відвертий: «Безумовно, як морська держава, Україна повинна буде створити і власний флот. Військово-морські сили народжувались у гострій політичній ситуації. Країна знаходилась, та й зараз знаходиться, у важких економічних умовах. Але мужність і творча наснага особового складу, любов і підтримка українського народу стали головною запорукою створення повноцінних Військово-морських сил, здатних вирішувати свої відповідальні завдання по охороні морських рубежів нашої держави...» Таким чином, завдання флоту зрозуміле: охорона морських кордонів України і не більше того. Якщо це так, то Україні потрібен москітний флот. Але навряд чи діючий Президент погодиться, аби морська держава не мала власного потужного флоту для торгівлі з країнами, що лежать за межами протоки Босфор. Торговий флот України, що дістався в спадок від СРСР, таємничим чином випарувався. Але український експорт набагато дешевше возити своїм каботажем, ніж наймати чужий, і першочергове завдання уряду — відродження національного торгового флоту. А хто в умовах наростання морського тероризму й піратства охоронятиме українські морські торгові каравани в океані? Знову ж таки, для цього можна укласти договори з військово-морськими відомствами дружніх держав. Але що дешевше: будувати свої кораблі для конвоїв чи платити чужим морським дядькам? Таким чином, поки ще не пізно, необхідно розробити військово-морську доктрину з урахуванням того, що в мирний час флот має забезпечити не лише охорону кордонів нашої країни, а й захист її каботажу на морських і океанських комунікаціях. Навіть якщо промисловість не забезпечить суден товарами для перевезень, український каботаж із хорошим конвойним захистом завжди знайде замовників, причому за добрі гроші. Через десяток років витрати окупляться і, можливо, як за часів гетьмана Павла Скоропадського, флот дасть три чверті бюджету для нашої країни. А дату святкування Дня ВМС я запропонував би все ж таки перенести. Джерело: ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ ДТ № 15 (390) 20 — 26 квітня 2002



Создан 07 июл 2011